Побачене в Львові

-Ім’я Майка Висоцького добре відоме крапківцям завдяки книзі «Lux Aeterna», виданій у 2016 році, але вже кілька днів про нього згадують в іншому контексті, а саме про його стосунки з охопленою війною Україною. Як це сталося, що з Англії - де  живши там  кілька років- ти раптом приїхав до Львова і що ти там робиш?

-Я виїхав до України у перший день війни, після початку наступу: Я летів з Ліверпуля до Жешува, а звідти наступного ранку перетнув кордон медика. Після цього поїхав в Львів  шукати приятеля, з яким познайомився осінню в тому році. Я  хотів йому допомогти, бо знав що він має проблеми з виїздом. Я знайшов його, але сталося так що він взагалі не зможе виїхати, тому що оголосили мобілізацію всіх чоловіків. У цій ситуації – в якій побачивши на свої очі що відбувається в Україні –вже і я не міг поїхати. Я просто не мав морального права щоб вирішити повернутися додому. Тут потрібна будь-яка допомога. Я підтримував свого знайомого, будучи коло нього. Я приїхав взагалі без нічого. Маючи тільки з собою маленький рюкзак, в якому були: шкарпетки, зарядка, зубна щітка та документи. Перше п'ять днів я ходив в одній і тій же одежі, але якось влаштувався.  Я жив у знайомого.

–Як саме ти допомагаєш?

Разом  знайомим якого звати Олексій,  ми приєдналися до групи волонтерів яка знаходилась на головному  вокзалі у Львові. Роботи багато: дають нам різні завдання, наприклад управління рухом і координацією, тому що кожного дня  тут проходять багато біженців, які згублені і зовсім не розуміють, що робити, волонтери  обслуговують пункти, в які  можна зайти, щось з'їсти та випити, наприклад: гарячий суп чи чай, також вони стежать за порядком...

Львів Це транзитний пункт для людей, які тікають від війни, їх дуже багато і  кожен із них потребує різної допомоги. Ми відповідаємо за відправлення поїздів, там  великий хаос, багато затримок та спізнень, але то війна, це теж треба брати під увагу. З Олексієм і також з іншими українцями вже от пару днів створюємо окрему групу, яка контролює перевезення жінок та дітей. Потяги до Польщі ходять цілодобово, черги кілометрові, ми стежимо щоб все було зробленотя так як  треба. Евакуюються переважно жінки та діти, але є й загублені  туристи та  студенти, які хочуть повернутися  додому. П'ятого березня ми помогли  евакувати 250 дітей з інтернету та їх вчителів, які приїхали до Львова, щоб дістатися до Білгорая. Помагаємо всім. Деякі люди не розмовляють українською – такх людей  надсилають до мене вони говорять на  англійській, польській, іспанській, французькій мові, а потім я направляю їх до призначеного для них  поїзда чи автобуса –  перед вокзалом стоять  автобуси. Автобуси  платні, хоча є й такі що від  туристичних агентств, які перевозять людей у ​​рамках волонтерської допомоги. На минулих вихідних місто Львів надало близько 30 міських автобусів, які відвезли людей до кордону з Польщею. Є також автобуси з продуктами та необхідними речами, які при поверненні  забирають біженців і відвозять їх до кордону, інколи іх  перевозять через кордон...

Ми і за це несемо відповідальність, тут немає ніякої закономірності, коли приїжджає автобус, то він є і  ним можна  користуватися. Ми постійно контактуємо з Польськими гуманітарними  організаціями та іншими волонтерами з Польщі, які приїжджають сюди.

Як довго ти збираєшся залишатися у Львові?

–залишуся на так довго, на скільки потрібно.Я не покину цих людей, тому що  потрібен тут.  не йдеться тільки  про координацію, а й про духовну підтримку. Залишуся так довго, до поки не настане спокій на цій землі. З нетерпінням чекаю прориву, подивимося, як складатимуться  справи з Євросоюзом і НАТО, і яку допомогу отримає Україна.  Я сподіваюся, що цей конфлікт закінчиться , як найшвидше.  Я не покину своїх друзів, не залишу іх один на один з ворогом.

Ти не хвилювався за власне життя, вирішивши поїхати туди й залишитися в країні, де лютує війна й гинуть мирні  люди? 

–Я не боявся за своє життя, але боявся за життя Олексія, для того і поїхав до Львова. А зараз боюся за життя всіх людей які знаходяться в цьому положенні, тому я тут – я і мої друзі – налаштований відправити якомога більше людей у безпечне місце. Позитивним є те, що останнім часом ми змогли відправляти все більше людей, тому що організовуються курси,   все більше людей допомагають з Польщі,  все більше i більше людей пропонують свою допомогу тут. На вокзалі стає все більше  людей які хочуть виїхати. На даний момент   вони навіть не поміщаються в середині вокзалу, чекають своєї черги  коло  вокзалу, де холодно, де мороз, де іде дощ і сніг. Не хватає місця  для всіх, хоча це дуже велике переміщення.... Сьогодні дощу, на щастя немає, бо це ще більше ускладнює становище біженців.

–ти виставляєш у Фейсбуці короткі відео зі Львова, де можна побачити і почути, як виють сирени на вулицях і людей  які вже звикли і перестали ховатися, люди на вокзалі які намагаються вибратися зі Львова, спонтанно співають українські народні пісні... Все це вражає, але це все короткі моменти в якіх люди стараються відволіктися і підтримати один одного. 

Що ще ви бачили, чого не викладали в соц мережі?

– на тих всіх відео немає мене.... Не маю часу щоб знімати себе, та і знаходжуся тут не для пошуку гострих відчуттів.  Коли я їхав до України, не міг подумати що залишуся на довше. Смутили мене дивні коментарі, що ті фотографії та відео на моії сторінці я беру від когось, і те що я роблю , роблю для популярності. Якщо  я не роблю фотографії на фоні війни, "то підозріле"...  На такі коментарі  я навіть не відповідаю, для меня то принизливо. Повертаючись до питання, чого ще не виставив до інтернету, виставляю на свою сторінку дуже мало інформації, бо зовсім не маю часу на це, повертаюсь з вокзалу о 3:00 ночі або навіть о 4:00, тоді я думаю тільки про ліжко та сон. Відпочивши 4-5годин вертаюсь до роботи. А там, на вокзалі, у нас іноді «отпадають» руки... Відео знімати немає часу, навіть на протязі трьох днів  ми не могли сходити в магазин, щоб купити щось поїсти. Харчуємося там на місці, на вокзалі, бо там також  призначають воду та їжу для волонтерів.  Таким чином ми отримуємо більше часу для роботи.  Я сьогодні спитаю хлопців, може хтось мене сфотографує, щоб це була фотографія для вас, для газети... 

Можу коротко розповісти про те, що я бачу  щодня: це жах людей які біжать звідси , їх шок, плач, невіра в те, що відбувається. Враховуючи, що тисячі людей відчувають ці почуття, це справляє гнітюче враження.  Багато з цих людей також не хочуть, щоб хтось знімав на відео  їхні страждання.  Тут багато фотокореспондентів, і я це бачу. 

Якщо хтось хоче так само як ти  проїхати до України і помагати, що він повинен зробити? 

– Так можна без проблем приїхати, треба тільки найти в собі відвагу то знайти транспорт щоб доїхати. Взяти з собою паспорт, трохи одягу, якісь гроші і того вистачить. І якщо він їде сюди то повинен зібрати з собою як найбільш  гуманітарної допомоги. Тому що, людям не хватає багато речей. Переночувати можна в штабі або у тих хто запропонує свій дах – ми не маємо місця нас у квартирі не має місця. З нами живе чоловік і він приютив свого знайомого, який тікав з обстрілу, не пам'ятаю з якого він міста... У нас трохи тісновато, але Львів на даний момент є безпечним викриттям . Обстрілу тут не було, тільки інколи лунають сирени, коли літають ворожі літаки, також відбуваються різні проби та навчання тривоги. Для цього сюди забирають всіх хто тікає від війни, надіюсь що тут буде безпечно. Дякую за зацікавлення та хороші слова підтримки.  Нам це потрібно.  Щодня ми всіх втішаємо, підтримуємо настрій, але коли весь час дивишся на цю величезну шкоду яку приносять людям ти втомлюєшся, твої внутрішні сили вичерпуються, це дуже складно, складно морально.

 –Це ми дякуємо за розмову 

–але я також дуже вдячний вам и користуючись моментом  хочу передати, що горджуся  мешканцями крапковіцкой  областю, які помагають, щось роблять та приймають біженців під власній дах, а також і закликаю  до подальшої допомоги, зокрема у транспортуванні людей, які тікають від війни, у безпечне місце.  Якщо хтось може щось організувати, він може зв’язатися зі мною напряму.

Також можете переглянути відео на нашому сайті нижче